Запорізька вчителька англійської мови у 2020 році приєдналась до благодійної організації — “Восток SOS”, з останніми стала впроваджувати освітню програму “Вчителі-волонтери Луганщини”. Оксана Куянцева декілька років жила та працювала у населеному пункті біля лінії розмежування, поки 24 лютого 2022 року її другий дім не окупували. Про те, як та чому запорізька педагогиня вирушила навчати дітей на Луганщині, особливості роботи під час війни — читайте далі на zaporizhzhia.one.
Як та чому вчителька стала волонтером?
Оксана Куянцева народилась у Запоріжжі, де свого часу встигла попрацювати викладачем у відомому Національному університеті “Запорізька політехніка”. Шукала себе у вчителюванні ще в Києві — “Національний авіаційний університет”. А також у низці благодійних проєктів з інформаційно-технічним профілем. А потім у 2020 році наткнулась на оголошення від благодійної організації “Восток SOS”, що надалі змінило її життя на до та після. Ентузіасти запустили освітню програму “Вчителі-волонтери Луганщини”, до участі в якої запрошували стресостійких педагогів з досвідом роботи у сфері освіти. Запоріжанка майже не вагалась з рішенням поїхати викладати, адже прагнула на власні очі побачити, що відбувається в школах Луганщини та Донеччини. Через початок російської агресії на українському Донбасі у 2014 році там якраз не вистачало висококваліфікованих спеціалістів. Крім того, українська вчителька мала на меті спробувати себе у таких непростих умовах аби пройти психологічне випробування з гідністю. У рамках цього проєкту Оксана Куянцева поїхала на лінію розмежування в селищі міського типу Новотошківське у Луганській області, де викладати в школах для дітей.
Діяльність запорізької вчительки на лінії розмежування
Перед виїздом вчителів-волонтерів організація проводила спеціальні тренінги з безпеки, учасники проходили супервізії з психологом, а також отримували постійний супровід від представника організації. До пунктів призначення викладачів доставляла точково благодійники “Восток-SOS”. Жінку направили смт Новотошківське в той період це було від трьох кілометрів від лінії розмежування з окупованою територією України. Місце перебування Оксана не змінювала, адже така особливість програми, що до одного населеного пункту волонтер їздить постійно. Запоріжанка за освітою вчитель англійської мови. Проте на момент проєкту працювала ще піарником в ІТ-компанії. Завдяки можливості працювати віддалено, змогла поєднати це з діяльністю у “Восток-SOS”. Як пізніше Оксана Куянцева згадувала в інтерв’ю місцевим засобам масової інформації про те, як йшла зранку на уроки, а після школи о 13:00-14:00 займалася основною роботою.
Також запоріжанці запам’яталися особливості викладацької роботи у прифронтовому населеному пункті, оскільки там під час навчання дітей зустрічають та проводжають батьки. На кожному поверсі вікна закриті дерев’яними дошками до середини. А поверх, де розташований дитячий садок — дошки розмальовані у різні кольори. Уроки на лінії розмежування відбувалися, як і у звичайній школі, але час від часу Куянцева чула звуки пострілів. Були випадки, коли разом з дітьми ходила у бомбосховище. На період вчителювання у Новотошківському виділили квартиру поблизу. Проте через те, що більшість домівок покинуті й немає централізованого опалення, вчителька вирішила жити у школі, у простій класній кімнаті, куди поставили ліжко, і ще була “кухня”.
Загалом у Новотошківській школі жінка мала справу з приблизно шістдесятьма дітьми. Там були маленькі класи з чотирма-п’ятьма учнями. Оксана попри всі заходи безпеки часто влаштовувала дітям цікаве дозвілля: хлопчики та дівчатка грали у шахи, дивились україномовні та англомовні фільми, а після перегляду стрічки проводили квести. Так все тривало до початку повномасштабної агресії росіян, внаслідок чого школу на Луганщині, де вона жила і працювала довелось покинути. В інтерв’ю українським ЗМІ у 2022 році учасниця благодійної організації “Восток SOS” згадувала: “Приїхала у Новотошківське якраз на День української писемності. Я ніколи не раділа українським прапорам, так, як раділа, коли бачила їх на Донбасі. Ти щасливий бачити та усвідомлювати, що ти в Україні. Я зайшла і побачила всіх дітей в вишиванках. Це приємно, оскільки власне їхні першокласники — це діти, які не знають життя без війни та про це страшно, сумно говорити”.
