Кожен спортсмен мріє здобути право виступити на Олімпіаді, саме тому шлях до Олімпіади – це роки наполегливої праці, безліч тренувань, перемог і поразок. Однак, запорізькі спортсмени завжди вирізнялися своїм непохитним духом і прагненням досягти вершини, а кожна Олімпіада була для запорізьких спортсменів черговою можливістю підтвердити свою майстерність і принести славу рідному місту. У статті розповідаємо про запоріжців, які підкорювали Олімпійські ігри та стали частиною історії нашого міста. Більше на zaporizhzhia.one.
Перший Олімпійський чемпіон – Яків Пункін
Яків Пункін – це ім’я, яке назавжди залишиться в історії Запоріжжя та українського спорту. Народившись у цьому місті, він зумів не тільки прославити його на міжнародній арені, але й стати прикладом мужності та стійкості для багатьох поколінь. Його життєвий шлях був сповнений труднощів та випробувань, але це лише загартувало характер майбутнього чемпіона.
Вже у перші дні Великої Вітчизняної війни 19-річний запорізький хлопчина Яків Пункін потрапив у німецький полон. Згодом були чотири роки концтаборів, тиф, невдала спроба втечі, три тижні в крижаному карцері, майже без води та їжі. Коли ж Якова звільнили він важив лише 30 кілограмів. Пройшовши пекло полону та мук голодом, наш земляк зміг стати переможцем найпрестижніших змагань сучасності. У 1948 році Пункін посів 6-те місце на чемпіонаті СРСР з класичної боротьби, а в 1949 році став чемпіоном СРСР. В олімпійську збірну СРСР Яків Пункін був включений, коли був вже триразовим чемпіоном СРСР та учасником багаточисельних міжнародних поєдинків.
У 1952 році Яків Пункін здобув титул чемпіона XV Олімпійських ігор у Гельсінкі з греко-римської боротьби в напівлегкій ваговій категорії (62 кг), тоді “Людина без нервів”, як його охрестили фінські журналісти, на Олімпіаді здобув п’ять беззаперечних перемог, у трьох сутичках тушувавши суперників, а журналісти всіх видань писали про його феноменальну техніку. Річ у тім, що свого суперника в олімпійському фіналі запоріжець поклав на лопатки своїм коронним прийомом – кидком з прогином, так званим “гвинтом”. Секрет унікального прийому – у нервовому тику, спричиненому фронтовою контузією нашого земляка: у борця сіпалося плече і частина обличчя. Його суперникам здавалося, ніби кидок піде ліворуч, а Пункін раптово розгортав його праворуч. Таким хибним рухом спортсмен ставив у глухий кут абсолютно усіх своїх супротивників.
Після перемоги першому Олімпійському чемпіону серед українських борців було присвоєно високе звання – Заслужений майстер спорту СРСР. Після знаменитої перемоги Яків Пункін ще двічі вигравав чемпіонат СРСР, проте у великих міжнародних турнірах він більше не брав участі. З 1961 року Яків Пункін перейшов на тренерську роботу. Попри важкі обставини, Яків Пункін досяг неймовірних висот у спортивній кар’єрі, увійшовши в історію рідного Запоріжжя, першим олімпійським чемпіоном.
Ольга Стражева – зірка спортивної гімнастики
Мало хто знає, що вона одна з найтитулованіших спортсменок в історії Запоріжжя. А ще Ольга Стражева перша, яка зробила подвійне фронтальне сальто і елемент “півтора сальто в перекид”, який пізніше заборонили в гімнастиці, оскільки він дуже травмонебезпечний. Ця талановита гімнастка досягла неймовірних висот у своїй кар’єрі, завоювавши численні нагороди та визнання на міжнародному рівні.
Свої перші великі спортивні трофеї Ольга Стражева привезла до Запоріжжя у травні 1986 року. Тоді 13-річна запоріжанка здобула два «срібла» та два «золота» юніорського чемпіонату Європи. Того ж року Стражева здобуває й золоті медалі чемпіонату СРСР у вправах на брусах. За результатами опитування спортивних оглядачів юна гімнастка опиняється у трійці кращих спортсменів Запорізької області 1986 року. Невдовзі, у 1988 році, вона підкорює Австралію, тріумфально виступивши на відкритій першості в Мельбурні. Там спортсменка впевнено перемагає у всіх чотирьох видах гімнастичного багатоборства і з величезним відривом від суперниць посідає загальне перше місце. Майже одразу після цієї перемоги, Ольга Стражева перемагає у фіналі багатоборства на чемпіонаті СРСР у Челябінську, далі — Америка, де успішно виступає у матчі між збірними США та СРСР.
А вже у вересні 1988 року Стражева змагається на Олімпійських іграх у Сеулі. Однак під час вправи на колоді вона отримує важку травму коліна і не закінчує змагання – Ольга не виступила у вільних, хоча перші два снаряди спортсменка виконала на відмінно. Утім, стати олімпійською чемпіонкою Ользі все ж вдалося – вона здобула “золото” за командну перемогу гімнастичної збірної СРСР. На превеликий жаль, побачити землячку на олімпійському п’єдесталі запорізьким телеглядачам тоді так і не вдалося – на церемонію нагородження радянські гімнастки вийшли без травмованої спортсменки, вона на той час перебувала в шпиталі. Своє “золото” за командну першість Ольга Стражева отримала в олімпійському селі від подруг.
Спортивну кар’єру Ольга Стражева завершила рано навіть за мірками спортивної гімнастики, – у 17 років. За її словами травма, яку вона отримала на Олімпійських іграх у Сеулі, постійно давала про себе знати. Спортсменка намагалася відновитися, але не змогла. Після завершення кар’єри запорізька спортсменка працювала в цирку в Німеччині, згодом Ольга повернулася до Запоріжжя та розпочала тренерську діяльність.
Тетяна Самоленко – гордість легкої атлетики Запоріжжя
Аби піднятися на олімпійську вершину, потрібно бути сильною, наполегливою і навіть впертою. А ще оптимістичною та життєрадісною, вважає Тетяна Самоленко. Вона гордість легкої атлетики Запоріжжя, чия кар’єра стала зразком майстерності.
На початку своєї кар’єри спортсменка пробувала себе в бігу на 400 і 800 метрів, але в збірній України довелося перекваліфікуватися на 1500 метрів, а в команді Союзу до півтори тисячі їй додали ще й 3000 метрів, але це не засмутило майбутню чемпіонку, а лише додало їй мотивації не зупинятися. Пізніше легкоатлетка згадувала, що навантаження у збірній були величезні, а конкуренція – просто шалена.
У 1986 році до Тетяни Самоленко прийшов перший міжнародний успіх – “срібло” чемпіонату Європи в Штутгарті на дистанції 1500 метрів і п’ятий результат на 3000 м. Пізніше, спортсменка показала найкращі результати у своїй кар’єрі. Так, на Олімпіаду-1988 у Сеулі вона вже приїхала у статусі чемпіонки світу на двох коронних дистанціях. Відтак була головним фаворитом і на змаганнях у Південній Кореї. На дистанції 3000 метрів вона виправдала очікування, здолавши фінал з особистим рекордом 8:26,53, однак забіг на 1500 метрів склався менш вдало, вона прийшла до фінішу третьою.
Повний комплект олімпійських медалей Тетяні Самоленко вдалося зібрати на Олімпійських іграх у 1992 році в Барселоні, де Тетяні вдалося здобути “срібло”. Після барселонської Олімпіади запорізька спортсменка ще декілька разів брала участь у змаганнях під прапором збірної України та в 1993 році завершила спортивну кар’єру.
Легенда гирьового спорту – Леонід Жаботинський
Леонід Жаботинський – спортсмен, чиє ім’я золотими літерами вписано в історію світового спорту. Завоювавши численні світові титули й встановивши рекорди, Леонід Жаботинський не лише прославив своє рідне місто, але й став символом сили, витривалості та непереможного духу.
Український важкоатлет на шляху до перемог демонстрував неабияку завзятість і силу волі. Він спромігся здобути золото на двох Олімпіадах поспіль, що для важкоатлетів справжня рідкість. До того ж на другі у своєму житті Олімпійські ігри Леонід Іванович приїхав доволі “віковим” спортсменом, адже йому було вже 30 років. Крім того, не варто забувати, що Жаботинський зміг повернутись у великий спорт після тривалої перерви, зумовленої двома складними операціями.
У 1963 році він встановив перший світовий рекорд (165 кг у ривку) і посів третє місце на чемпіонаті світу в Стокгольмі. Пізніше, на Олімпіаді в Токіо у 1964 році, Леонід обійшов свого головного суперника, іншого суперважковаговика і живу легенду – Юрія Власова. “Якщо хтось не бачив поєдинку Власова і Жаботинського, то він не бачив Олімпіади”, – так писали у 1964 році японські ЗМІ, захоплюючись головною подією тих Ігор, чудовим та інтригуючим єдиноборством між двома великими важкоатлетами з радянської України. Унікальність Жаботинського полягала у тому, що він був здатний не просто підняти величезну вагу, а й прорахувати стратегію протистояння із суперником, спромігшись обійти його за сумою взятих кілограмів, що й сталося на Олімпіаді в Токіо.
Свій успіх Леонід Жаботинський повторив і на наступній Олімпіаді в Мехіко в 1968 році, випередивши срібного призера в сумі триборства на 17,5 кг. З 1963 по 1968 рік Леонід Жаботинський нікому не програвав, встановлюючи світові рекорди і перемагаючи на чемпіонатах світу. Останній свій світовий рекорд Леонід Жаботинський встановив у 1974 році на чемпіонаті Збройних сил, після чого він вирішив займатися тренерською діяльністю.
За ініціативою Жаботинського у 1979 році в Запоріжжі побудували клуб і відкрили СДЮШОР «Спартак» з важкої атлетики, а у 2010 році школа отримала ім’я Жаботинського. У 2003 році Леоніду Жаботинському було присвоєно звання «Почесний громадянин міста Запоріжжя». У 2012 році Жаботинський в інтерв’ю зазначав: «Я – українець, і всі свої перемоги присвятив Україні і тому місту, де я жив і живу нині».
Запорізькі спортсмени на Олімпійських іграх завжди демонстрували високий рівень підготовки та незламну силу духу. Їхні виступи на цій престижній арені не тільки принесли безліч нагород і визнання Україні, а й залишили вагомий слід в історії світового спорту, засвідчуючи, що таланти нашої землі здатні на найвищі досягнення.
Використані джерела: zanoza-news.com,kp.ua,sich.zp.ua,zasport.zp.ua,myzp.info,news.obozrevatel.com,akbash.zp.ua,stuki-druki.com,ironflex.com.ua,heroes.profi-forex.org